Boku ni mo yoku wakarimasen

Добрий хлопець, допомагає Україні, збирає та возить волонтерку. Нагадує мого приятеля — я навіть гадав, чи то не він устиг перефарбуватися, відколи ми не бачилися. Але ні, то інший пан.

Якщо вже зайшлося про цензурні зміни в книзі Кассиля «Кондуит и Швамбрания», то вони переважно стосувалися проявів національної нетерпимости в російському суспільстві, котру, де можливо, намагалися підмінити класовою боротьбою. Ось один з красномовних прикладів.

Було (видання 1935):
( Показати )
Стало:
( Показати )

Щодо заголовку, «Дух времени» — так називався розділ, що закінчувався наступними рядками:
— Дети, знаете, очень чутко улавливают дух времени, — глубокомысленно твердили взрослые.
Дух времени, очень тяжелый дух, пропитывал все вокруг нас…
У тому розділі йшлося саме про шовінізм у гімназії через тогочасну воєнно-патріотичну істерію. Так оцей розділ було зліквідовано цілком, лише його назва та зацитовані фінальні рядки переїхали до іншого розділу — з іншим, суто сатиричним контекстом.

Натомість, окрім «національного», найчастіше «єврейського питання», подекуди постраждали й не зовсім зручні думки щодо… назвімо це «державних скрєп». Ось уривок 2-в-1, що його також видалено (за винятком фінального «заткни фонтан», котре внаслідок цього незграбно притулилося до мови іншого персонажа):
( Показати )

Ну я десь так і розумів суть проблеми з пам'ятниками, але Остап уміє формалізувати.

У тому срачі, що розкві́т через Комаровського, постійно звучали дві дивовижні тези: про 40% росіян у населенні України та про подаровану росіянами «Східну Україну». Про «40%» не дуже розумію, як це рахують, але певно, що це без мене — бо коли б мій кубанський дідо не повернувся по війні до черкаської бабці, а їхній син не приїхав би навчатися до Харкова, дитина моєї матері з найбільшою ймовірністю мала би в нашому «російськомовному» Харкові не російське, а цілком українське прізвище. Не маю я взагалі росіян серед місцевих родичів та їхнього товариства — лише отакий черкаський «росіянин» за паспортом, як батько, трапився раптом на матусіному районі. Це правда, що всі з них, хто народився у великих містах, кого виховувала радянська школа та радянська праця, були вже зросійщені. Дехто сам змінив прізвище на «шляхетне російське». Але за родовим прізвищем попереднього покоління можна майже напевно вгадати, як розмовляли їхні довоєнні батьки.
А про подарували — ще цікавіше, бо визначення тут дещо суперечливі. Хто, кому і що подарував? «Російські царі подарували Україні»? Хто-хто? Кому-кому?… А, то не царі, а вже, мабуть, російські більшовики подарували. Тобто, східній частині окупованої ними України вони подарували решту України, коли спромоглися окупувати її також. Це ж у цьому полягав акт «дарування Україні ісконнарусскіх земель» зокрема Слобожанщини з усіма моїми україномовними та українозваними прабабками? Мда…

Мене випадково занесло на сторінку про бої на Халхин-Голі (Khalkhin Gol) у Вікіпедії.
Якщо хочете розважитися, порівняйте там дані про сили та втрати сторін конфлікту в російській та англійській версіях. Я не про те, що цифри суттєво відрізняються — якщо «привести до спільного знаменника», то подекуди вони навіть збігаються — я більше про саму подачу інформації.
Ну і хай там як, але для СРСР та перемога коштувала помітно дорожче, ніж для обмеженої в ресурсах Японії. Скажімо, японці мали у конфлікті вп'ятеро менше танків і втратили з них менше половини, а СРСР — більше половини своїх… Ще раз: у родной зємлі дальнєвосточной під командуванням зокрема Жукова була п'ятикратна перевага в танках, але чомусь виходить, наче нападник за кожен свій втрачений далеко від рідних берегів танк знищив понад вісім (253:29) танків сторони, яка оборонялася. По літаках рахунок теж не на користь совєтів і примкнулої до них монгольської кавалерії. Якось не схоже на «летели наземь самураи под напором стали и огня»…

Ох, а я ж оце Митця і не бачив таким молодим, бо в ті роки я його взагалі ще ніяк не бачив, а почув лише записи десь на 2-3-му курсі… Комп'ютерні вже, щоби бути точним. До речі, той «Гамлет», що його мені тоді підігнав одногрупник-фідошник, був дещо іншої редакції, ніж той, якого ви зараз завантажите будь-де. На жаль, він давно загинув у мене разом із жорстким диском, а єдина відома мені копія залишилася десь у Мінську…


UPD: Оскільки це нице лайно 1+1 застрайкало канал Тайлера, то ось альтернативні посиланки для перегляду цього випуску, що його перезалили в себе інші користувачі:
https://www.youtube.com/watch?v=b4YQMAM8GJ0
https://www.youtube.com/watch?v=2HS_N29slIw
https://www.youtube.com/watch?v=ygvXUTkPzl0
https://www.youtube.com/watch?v=IK3-Il8vCnk
І нехай «Плюси» вдавляться.

Тут раптом з'ясувалося, що вже завтра у продажу має з'явитися неймовірнодовгоочікувана третя частина «Історії України від діда Свирида»! Якщо ви так само проґавили цю подію, то прошу!

Але ліміт автографів на цей рік, як зазначено на сайті, вже вичерпано, і тому наступні замовлення підписаних автором примірників буде оброблено лише після Нового Року… От і не знаю, що вчинити: замовляти просто так і отримати незабаром чи просити підписати — і тоді чекати ще з місяць? Чи потрібний мені взагалі той автограф?… Чи такі речі мають цінність, заради якої варто потерпіти?…

Приятель почув новину, ніби якийсь американський митець бажає викупити мумію Леніна. Подивилися з ним історію мавзолейного питання у Вікіпедії. Враження не передати, починаючи з того, що спочатку тіло забальзамували тимчасово, на кілька днів задля прощання, а потім, «на прохання трудящих», термін виставки продовжили до скону віків. І це все ніякий не гумор, а цілком серйозно… Ось цукерочка:

«30 октября 1961 года с трибуны XXII съезда КПСС в предпоследний день его работы выступила Дора Лазуркина в поддержку предложения первого секретаря Ленинградского обкома КПСС Ивана Спиридонова о выносе тела Сталина из мавзолея, рассказав под бурные аплодисменты о том, что ей «приснился» Ленин, сказавший, что не хочет с ним рядом лежать:
„Я всегда в сердце ношу Ильича и всегда, товарищи, в самые трудные минуты, только потому и выжила, что у меня в сердце был Ильич и я с ним советовалась, как быть. Вчера я советовалась с Ильичем, будто бы он передо мной как живой стоял и сказал: мне неприятно быть рядом со Сталиным, который столько бед принёс партии.‟»

А ще й були людські жертвопринесення:

• «19 березня 1934 року Митрофан Михайлович Нікітін намагався вистрілити в забальзамоване тіло вождя. Йому перешкодили швидко зреагувала охорона і відвідувачі. Нікітін на місці застрелився.»
• «У вересні 1967 року житель Каунасу на прізвище Крисанов підірвав начинений вибухівкою пояс біля входу в Мавзолей. Терорист і ще кілька людей загинули, Мавзолей не постраждав.»
• «1 вересня 1973 року невідомим підірвано саморобний вибуховий пристрій усередині Мавзолею Леніна. Злочинець і одна подружня пара загинули, кілька людей, в тому числі діти, були поранені. Тіло В. І. Леніна не постраждало, оскільки до того моменту саркофаг вже був закритий куленепробивним склом.»
• «26 червня 2011 року громадянка України, жителька Харкова хотіла здійснити самогубство поблизу мавзолею, перерізавши собі горло ножем. Вона встигла лише розрізати горло, після чого ніж у неї відібрали.»

Продовжуємо знайомитися з цікавим і корисним українським Ютьюбом. Нещодавно до мого переліку науково-пізнавальних каналів, де вже мешкали «Цікава наука» та «Клятий раціоналіст», додався новий — «Твоя Підпільна Гуманітарка». І знаєте, маю таке враження, наче всі вони там одна банда друзів-однодумців, що змовилися захопити світоглядну галузь в усіх її стратегічно важливих проявах і поступово наближаються до цієї мети. Принаймні одне з одним вони, начебто, знайомі :)
Отже, цей канал з'явився десь понад три місяці тому і вже встиг оприлюднити чимало цікавого. Атака на мозок українців здійснюється з філологічно-історичного напрямку. Автор, котрий ся називає Остапом Українцем, присипляє пильність своїх жертв балачками про універсальні сюжети в історії людства чи про те, як читати Біблію в ненудний спосіб, а сам готує замах на святе — на Міт. Причому робить це хитро: не спростовуючи міфів і не сміючись із них — навпаки, усіляко наголошуючи на важливості міфів для суспільства — він своїми підступними гуманітарними пазурами підточує саму основу, чи то міфічне мислення. Замість того, щоби вкотре поглузувати з «вигаданих австрійським генштабом українців», він пояснює, які історичні процеси лягли в основу цього твердження. Замість того, щоби вкотре запевнювати, буцімто, українська не є зіпсованою поляками російською, він розповідає про ізоглоси і суперстрат (або детальніше про все це). І готово — чорно-білим уявленням нема куди сховатися, тож вони перелякано тікають. Допомагає ж Остапові лютувати інший філолог-митець на ім'я Євген Лір.
Наостанок я зацитую сказане Остапом у ще одному відео з провокативною для когось назвою «Чому українська мова не перша за милозвучністю?»:

«Безперечно, кожній культурі потрібні міти, якими ця культура живиться. Зрештою, саме на мітах виростає масова культура. Але для нас же краще, щоби ці міти не виглядали як відчайдушне намагання знайти у собі хоч щось цінне. Особливо коли цього цінного є дуже і дуже багато, і знайти його, насправді, не складно.»

«⁴ На відміну від України, в Росії японську мову почали викладати (а згодом і досліджувати) понад 300 років тому — відтоді як за розпорядженням Петра I в 1705 р. в Санкт-Петербурзі при тогочасній Навігаційній („Навигацкой‟) математичній школі, що входила до складу Академії наук, була створена Школа японської мови [докл. про це див.: 12, с. 30, 42–43]».

Це текст примітки з тієї монографії про японську ономатопею, що я придбав нещодавно.
Насамперед, які тут грубі помилки. До складу «Академії наук» Навігацька школа (НШ) не входила, адже петербурзьку «академію наук і курйозных художеств» (АН) засновано значно пізніше від згаданих подій — лише в 1724 р. І до тогочасних військових «міністерств», яким впродовж свого існування підпорядковувалася НШ, АН не мала стосунку. Певно, її тут переплутано з Морською академією, утвореною в 1715 на основі навігаційних класів НШ, що їх у тому ж році перевели (увага!) з Москви до Санкт-Петербурга, позаяк НШ, що цілком логічно, була московським закладом. Отже й ніякого «Санкт-Петербурга-1705» в цьому контексті бути не могло — його взагалі було щойно засновано (у 1703), а на столицю перетворено в 1712, після чого й почалися відомчі переїзди.
Далі, назву «Школа японської мови» притягнуто за вуха — називалося це не так і за змістом було не тим, про що можна подумати. А «почали викладати і досліджувати» — це заяви того штибу, як про науково-технічний прогрес на городі в баби, до якої приїхав онук-студент. Здається, що автори просто намагалися через силу запхати непросту, утім привабливу історичну концепцію в стислу і правдоподібну на вигляд форму. Так народжуються міфи «для пролетаріату», але навіщо вони в нашій науковій літературі?!* Менше з тим, звідки ж дим?

( Криваві історичні подробиці: )