Boku ni mo yoku wakarimasen

У тому срачі, що розкві́т через Комаровського, постійно звучали дві дивовижні тези: про 40% росіян у населенні України та про подаровану росіянами «Східну Україну». Про «40%» не дуже розумію, як це рахують, але певно, що це без мене — бо коли б мій кубанський дідо не повернувся по війні до черкаської бабці, а їхній син не приїхав би навчатися до Харкова, дитина моєї матері з найбільшою ймовірністю мала би в нашому «російськомовному» Харкові не російське, а цілком українське прізвище. Не маю я взагалі росіян серед місцевих родичів та їхнього товариства — лише отакий черкаський «росіянин» за паспортом, як батько, трапився раптом на матусіному районі. Це правда, що всі з них, хто народився у великих містах, кого виховувала радянська школа та радянська праця, були вже зросійщені. Дехто сам змінив прізвище на «шляхетне російське». Але за родовим прізвищем попереднього покоління можна майже напевно вгадати, як розмовляли їхні довоєнні батьки.
А про подарували — ще цікавіше, бо визначення тут дещо суперечливі. Хто, кому і що подарував? «Російські царі подарували Україні»? Хто-хто? Кому-кому?… А, то не царі, а вже, мабуть, російські більшовики подарували. Тобто, східній частині окупованої ними України вони подарували решту України, коли спромоглися окупувати її також. Це ж у цьому полягав акт «дарування Україні ісконнарусскіх земель» зокрема Слобожанщини з усіма моїми україномовними та українозваними прабабками? Мда…