Boku ni mo yoku wakarimasen

В обговоренні одного з оглядів отого нетфліксового опудала один коментатор доводив іншим коментаторам, що їхні претензії безглузді, бо перенести на екран такі абстрактні речі, як у завершенні того оповідання, просто неможливо. Я трохи покумекав і запропонував сценарне розв'язання. Тоді той коментатор «з'їхав», що це фігня, бо одна сцена не врятує зіпсуту загалом «екранізацію», а його ж насправді засмучує, що люди нарікають на відсутність окремих деталей, коли викинуто всю суть загалом.
Ну, що не врятує, то він мав рацію, але ж мені йшлося, як справді можна доносити до глядача подібні невізуальні речі.
Власне, в кінці того оповідання Сапковський неочікувано «вбиває» читача розповіддю, яка доля спіткала героїв у майбутньому. Без сліз неможливо. Якщо не знаєте, раджу прочитати: «Трохи жертовности / Trochę poświęcenia». А якщо не хочете спойлерів, то тікайте, бо я зараз переповім, як уявляю собі конвертацію отієї квінтесенції всього оповідання в рухомі картинки.

По-перше, той щімкий авторський абзац треба перетворити на дві сцени: одну на початку фільму, а іншу в кінці. Завершення виглядатиме не зовсім так, як в оповіданні, але передаватиме оцю головну журбу. Ну а все, що відбувається в ході оповідання, треба перетворити на «вставку» між цими сценами. Самі ж сцени мають бути наступні.

На початку показується охоплена хворобою Візіма на заході дня, вогнища там десь, стогін… Закадровий голос може коротко розповісти про вибух епідемії в такому-то році та, уникаючи подробиць, про те, чому тут опинився Любисток (поховати старого друга). Поки наратор каже, бачимо, як Любисток несе чиєсь тіло. Далі він у лісі копає могилу та опускає до неї тіло. Сідає біля багаття, випиває, замислюється (у кадрі його смурне неголене обличчя)…
І тут стається перехід до спогадів без зміни кадру. Скажімо, освітлення змінюється, до Любистка долітає розмова Ґеральта з Шееназ, він озирається — і ми бачимо, що все це вже в іншому місці вдень. Титри пояснюють, що це «4 роки тому, якесь там князівство».
До фінальної сцени повернення відбувається в подібний спосіб. Ґеральт із Ессі йдуть собі до намету, Любисток біля вогнища кидає дослухатися, що вони там роблять, починає бренькати на лютні, замислюється… Аж тут обличчя його смурнішає, вкривається неголеною щетиною, він робить ковток із пляшки, опускає погляд на вже іншу, не свою лютню і встає вже біля геть іншого багаття — того, що було на початку. Далі йде до могили й опускає ту лютню на тіло. Після цього ми бачимо, як поряд із лютнею лягає й амулет із блакитною перлиною. І тепер, коли ми вже все розуміємо, наратор може додати ще драматизму, сказавши оте, що відтоді Ґеральт із Ессі ніколи не бачилися, а вона до самого кінця ніколи не розлучалася зі своєю блакитною перлиною. Затемнення. Перлина відблискує в темряві. Завіса.

Звісно, це була би не розважайка для маленьких підлітків, а доросла драма, якою вона й мала бути згідно з оригіналом.

Це думки навздогін попередньому дописові, котрий мимоволі привів мене до модних голлівудських практик на зразок gender swap.

Маємо два твори: «Відьмака» Сапковського та японську манґу «Клеймор». Доказів запозичення одне в одного, начебто, немає, але «Клеймор» використовує дуже схожий (навіть у дрібницях) задум: існує замкнена спільнота штучно створених монстроборців з надлюдськими здібностями, причому ця спільнота є одностатевою. Причини, щоправда, різні: в одному випадку це висока смертність під час мутацій і відсутність живих представників протилежної статі, котрі пройшли через це, а в іншому — неспроможність протилежної статі утриматися в людському стані вже після змін. В обох випадках приналежність до такої спільноти є прокляттям, а не приводом для заздрощів. Всі, мабуть, здогадалися, що клеймори, на відміну від відьмаків, є жінками. А гарною ця варіація вважається не тому, що «дівчатка теж можуть», а тому що вона так само показує драму в правдоподібний для обраного сетінгу спосіб. І робить це на свій лад, унікально.

В обох сетінгах причини саме такого вибору статі є чистою умовністю, і ніщо не заважає зробити навпаки. Але… Цього неможливо зробити для наявних уже історій, бо забембаєшся долаштовувати в них усю будову з сюжетними ходами до якогось несуперечливого стану, і не факт, що з того вийде щось путнє. Натомість я згадав саме ці історії, бо в них схожий сетінг, і вони можуть слугувати гіпотетичним (хоча й гіперболізованим) прикладом того, як трансформувати задум з урахуванням бажаних змін у ключовому мотиві, якщо робити це в людський спосіб.

Перемивання кісток другому сезонові нетфліксового «Відьмака» досі триває. Ніби, що ще можна сказати? Ну, наприклад, можна беземоційно підрахувати, наскільки він відхиляється від першотвору. І зробити наступний висновок: «Це шоу не є адаптацією „Відьмака‟. Це радше цілковито самостійна історія у самостійному всесвіті, до якої з книжок було насмикано у довільний спосіб різних елементів. І проблема не в тому, що шоу вийшло якимсь особливо поганим, а в тому, що воно не дає жодного правдивого уявлення про твір, назву якого використовує без змін». Я от іще згадав, що мені це нагадує цілковито «замотивницькі» совкові екранізації, наприклад «Сталкер» і «Посредник».

Доля найвідомішої серії книжок Сапковського в Японії є досить кумедною. Вперше японці спробували познайомити своїх читачів з пригодами відьмака Ґеральта у 2010. Вигляд оного відьмака на обкладинці натякав на обізнаність художника з першою грою польських розробників. Якщо не помиляюся, навіть перша гра вже мала зокрема і японську локалізацію. Натомість враження таке, наче крім художника ніхто її більше не бачив, адже далі одного тому справа тоді не рушила.

Справжня цікавість до франшизи вибухнула лише після того, як третя частина гри наробила галасу на весь світ. Отоді японці витягли книжкову серію з шухляди і з 2017 почали її видавати знову, вже з іншим оформленням і з рекламою згаданої гри на обгортці. Утім трагікомедія полягала в тому, що перезапуск розпочався так само, як у 2010, тобто з «Крові ельфів». «Кров» і справді є початком п'ятитомного роману, так званої саги, але ж це третя книга в серії, а не перша! Гадаю, видавець не дуже знався на темі та й не второпав, що дві попередні «збірки оповідань» попри свою літературну форму були не додатком, а невід'ємною вступною частиною, котра знайомила нас із головними героями і закладала підвалини наступних подій. Хай там як, у 2019 видавець остаточно впорався з п'ятикнижжям, і відтоді запанувала цілковита тиша…

Понад два роки (здуріти, як час летить!) я не чув жодних новин і фактично чекав на диво. І диво таки несподівано сталося наприкінці минулого грудня, наче справжній подарунок до свят. Перша відьмацька книга «Останнє бажання» під промовистим підзаголовком 短篇集1 (збірка оповідань 1) побачила нарешті світ і сьогодні вже дісталася моєї полички. Сподіваюся, що тепер за пів року її наздожене «Меч призначення» — моя найулюбленіша частина з усіх. (UPD 19.05.2022: власне, вона вийшла незабаром — у березні, саме коли ми вже під російськими обстрілами сиділи.) Щодо перекладу, то Brama Powroźnicza (брама Линварів) тут звучить як 〈ローパーズ・ゲート〉 /роопааз ґеето/, а отже мені цікаво, це така загальна особливість японської адаптації, чи просто перекладено було таки з англійської?* Зрештою, я не знайшов жодних згадувань про те, чи знається перекладачка всієї серії доктор мовознавства Ясуко Кавано (川野靖子) зокрема й на польській мові…
А до чого тут Нетфлікс? Та, власне, замість гри на обгортці тепер реклама телесеріалу. І якби не розкрученість цього безперечно сумнівного витвору американської кіномашини, то… всяке могло бути, як свідчить спроба-2010.

* Власне, якщо порівняти японський текст із польським першотвором та його англійським перекладом, то зі змісту стає ще очевиднішим, з чого саме він походить.

…а потім вони дали Йеннефер сокиру, щоби та на спеціально влаштованій церемонії перед очі королів, запрошених в якості глядачів, власноруч відрубала голову полоненому ворогові…

Я сподівався, що коли забути про книжки, то вдасться нормально сприймати історію такою, як її вигадали в нетрях Нетфліксу — просто як щось окреме. Я помилився…

До виконання не маю зауважень — все красиво, майстерно. Деякі сцени справді поставлено гарно. Але сценарій загалом так само вбогий, як і в першому сезоні. Дірки, незрозумілі моменти, дешева драматургія, химерне почуття смаку… І найгірше виходить, коли вони до своїх вигадок намагаються ще якось приладнати шматочки з першотвору, бо тоді помітно, що детальки взято з іншого конструктора. От як фінальна, дуже важлива зустріч Цірі з Ґеральтом у першому сезоні вийшла геть нещирою, так само дивно тут виглядає спілкування відьмака з Трісс. А чому? А тому що серіальний контекст, на відміну від книжкового, ніяк не підводить нас до цього — з книжок взято лише наслідки, а причини не вписалися в новаторське бачення.
Щоправда іноді їм вдається таки винахідливо адаптувати книжкові елементи до свого творіння: замінивши, скажімо, дотепну ситуацію, в якій досвідчені відьмаки не мають зеленого уявлення, як поводитися з дівчинкою-підлітком, значно «дотепнішим» поясненням, що вони, мовляв, просто байдужі до неї бовдури. Я кажу «винахідливо» і майже не іронізую, адже ця маленька зміна задля сюжетної цілісности є справжнім взірцем вишуканости, порівняно з тим, що сталося з лицарем Ейком в першому сезоні…

Отже… Як на мене, сценаристи цього шоу або той, хто ними диригує, безнадійно кончені. І навряд чи варто очікувати від них в подальшому чогось принципово іншого.

UPD: Може й не так безнадійно. П'ята серія показала, що прилаштовувати книжкові елементи до власного контексту в притомний спосіб є цілком посильним завданням. Про глобальний задум говорити зарано, і скільки ще попереду фейспалмів, не знаю. Але в цій серії чи не вперше склався такий розвиток подій, за яким цікаво стежити без постійних матюків… Лише з манюнькими матючками.

Ну слухайте, скільки пам'ятаю, не було досі такого, щоб у такий короткий термін після появи якоїсь пісні всі металюки кидалися робити власні кавери до неї, кожен у своєму стилі. Це, мабуть, дивовижний збіг, що до слова «балада» дуже зручно додавати слово «рок», а й сам відьмак — викапаний металюк…
Додав до списку все, що трапилося під гарячу руку. Тобто можно гортати виконавців у плеєрі (усі різні, найартистичніший хіба третій).

Спромігся подивитися нарешті 6-у серію «Відьмака», і приблизно третину часу, доки трималося близько до книги, ніщо не провіщало лиха. Вдала музичка, природа… Жахіття почалося з такої розмови:

( Читати і плакати: )

Люди добрі… Це ж яка схиблена істота** так познущалася над… над усім, власне, в характерах Ґеральта з Йеннефер? Книжковий відмак ніколи в житті не подумав би потовктися по тому єдиному, що було недосяжним для його подруги. Він хоч і не завжди був тямущим у почуттях, але цю трагедію розумів краще за всіх. Натомість тут белькоче щось, буцімто так на краще. Тобто він приєднався до виправи слідом за коханою, щоби загнобити її балачками про меншовартість, чи як? І ніби до малолітки звертається… Та вона тут і є малоліткою: «У мене забрали вибір! Я хочу його повернути!» Г'юстон, альо! Це в книжкової Йеннефер не питали згоди, бо така доля майже всіх чарівників без винятку — причому не з лихого заміру, як патякають сценаристи вустами нещасного Ґеральта, а просто як побічний ефект потрібних мутацій. А ти, кіношна, розплатилася цим за пластичну операцію, на яку пішла добровільно заради амбіцій! Жодних проблем із тим, що тепер героїня шкодує про помилку і хоче виправити наслідки, але… яке в біса «хочу повернути вибір»?! Це з маніфестації за соціальні права?… А як взагалі бути з почуттями Ґеральта до Цірі після цієї сцени? Як скоро він зробить її принадою на бруксу?… Яка ж усе це маячня, божечки…
Стосунки цих двох у шостій серії наче навмисно перегорнули догори дригом — усе буквально показано навпаки. В оповіданні магічка до останнього не підпускала до себе відьмака, бо була розлюченою на нього через минуле, хоч би як він не просив прощення — а тут взагалі незрозуміло, чому вони після попередньої серії не разом, утім це й байдуже, бо невдовзі після їхньої придуркуватої розмови вона вже лізе цілуватися. Там Ґеральт допитувався, навіщо Йен потрібен дракон, адже скарби чи захист людства її очевидно не цікавлять — а тут він наче знущається з щирості її прагнення відновити плідніть. У книзі вони врешті, після пережитого, зрозуміли, що значать одне для одного — а тут вони в кінці прогресивненько сруться, бо виявляється, що Ґеральт, як справжня патріархальна свиня, зґвалтував Йеннефер в усі духовні отвори, зв'язавши їхні долі отим своїм Останнім бажанням…
І я навіть не казатиму, що решта подій серії цілком нагадує студентський «КВК». Однозначно найгірша серія з усіх вже побачених, бо досі сценарна відсебня й на криху не була аж такою безглуздою. Перепрошую за мою схвальну попередню реакцію, я тоді ще не знав…


( ПРИМІТКИ: )

В мережу, через день після прем'єри, вже злито весь перший сезон «Відьмака» від Netflix у чудовій якості. Гадаю, згодом матимемо й з українським перекладом. Спочатку про те, що багатьох лякало найбільше: негри тут зовсім не дратують, крапка! А актори — всі грають пречудово. І сам Ґеральт у Кевілла вийшов класний. Я, чесно, втомився морально після зарозумілих мудрувань мамкіних критиків на російських торентах, звідки побрав для перегляду. Усе це пусте, а фільм, як на мене, гарний. Перша серія, яка значною мірою ґрунтується на подіях оповідання «Менше зло», ледь не розчулила до сліз. Сюжет книжок переробили так, що лінії з хронологічно різних частин розгортаються одночасно і переплітаються в неочікуваний спосіб. І авторам, знову як на мене, блискуче вдалося перетворити дві збірки оповідань на наскрізну розповідь. Власне, перший сезон закінчується тим самим, чим і друга книга, от лише всередині все дуже-дуже «за мотивами» :) Переважно через те, що сценаристами добудовано лінії про минуле Йеннефер і Содденську битву, які в книжках згадувалися лише кількома фразами.
Єдина серйозна проблема, яку я наразі відчуваю — спочатку тут усе якось стисло, швидкоплинно і не розжовується для лінивих, тому можна очікувати чергу з невдоволених… Хоча насправді, скажімо, сцена, у якій старий чарівний пердун пройдисвіт Стрегобор нацьковує натовп на відьмака — одна з найглибших і гірких. А те, як грає самим лише обличчям акторка, що втілює Ренфрі, змушує прикипіти до екрану… Отже, їм це вдалося — ось що я маю сказати!
Своїх супротивників Різник з Блавікена ріже елегантно, блискавично і без пафосної акробатики — виключно стриманими точними рухами, як і очікувалося від представника відьмацького цеху. Магія красива — теж без карнавальних витівок, виглядає дуже правдоподібно. Досить кумедний вийшов Любисток — він співає свої балади в сучасній манері з сінкопуванням тощо, і подумки замість лютні так і напрошується електронний супровід… Музичне оформлення загалом досить цікаве, і я би навіть хотів, щоби воно звучало гучніше.
Повторю, що єдине побоювання в мене наразі викликає стислість оповіді. Сподіваюся, глядачі насправді виявляться такими кмітливими, якими їх уявляла шоуранерка. Бо ж не всі знають хоч приблизно з книжок, хто всі ці люди, яким надається не так вже багато екранного часу. Вітаю з початком! Безперечно, це шоу варте уваги.

На продовження теми. Особливість цієї балади полягає в тому, що розповідь нібито від імені чоловіка, а виконання традиційно жіноче. Це є художньо виправданим, адже сам герой такого ніколи би не заспівав і не добрав би навіть подібних слів. А балада створює контраст і висловлює те, про що ми лише здогадуємося. Через таке сприйняття відьмака трубадуркою його образ стає глибшим. Утім, що як зламати канон і довірити виконання чоловікові? От, скажімо, впорався би з цим Любисток? Дивлячись це відео, я гадаю, що напевно. Очевидно, що не так, як подається в грі, але в якомусь іншому контексті, наприклад фоном у кіно, чом би й ні.