Boku ni mo yoku wakarimasen

У другому дописі з серії «українське жіноче фентезі» я розраховував поділитися враженнями від зовсім іншого твору, та не знайшов відтоді для нього часу. Навіть із продовженням першої книги (тобто «Стожара») я зволікав півроку від його виходу. Книжок багато, а я лише один… Отже, зустрічаймо «Альянс»!

Насамперед, долю цього огляду оповито смутком, тому не розраховуйте на фонтани радощів, як минулого разу. Річ у тім, що я начитався на yakaboo несхвальних відгуків про першу книгу, після чого виникло потужне бажання покидатися лайном у самих критиків (не через напад на святе, авжеж ні — через зміст звинувачень). Якби я вчасно не приборкав це бажання, то витратив би на нього всі сили. Утім, сприйняття моє не уникло отруєння і не хоче тепер випромінювати натхнення та переконувати когось, що гаряче сирим не буває. Тож обмежуся якомога стриманішими подробицями. А щодо критики та критиків задовольнюся короткою версією публічної відповіді. Пророка у своїй країні, як відомо, ніколи нема. Проте, якщо вичікувати, доки в нас створять неодмінно шедевр неодмінно світового рівня та ще й у такому дефіцитному жанрі, як майже доросла казка, та ще й такий, щоби ви не натикалися в ньому на відбиття власних малоросійських чи інших цікавих комплексів, то доброго вітчизняного кіна особисто ви не побачите ніколи. Не те щоб я хвилювався за ваш раціон, але двійка чи одиниця за написаний загалом непогано твір — це якийсь дріб'язковий садизм.

Почну оглядини одразу з кінця, оскільки мав стосовно цього розмову і обіцяв попередити, що там як. Якщо ви дуже не в захваті від серіального підходу, коли в найцікавішу мить виринає «Далі буде», тоді варто дочекатися виходу всього циклу і читати його разом. Бо тут зроблено так само, як і в першій книзі: в урочистому фінальному акорді губляться всі нестійкі звуки, що їх буде розв'язано лише в продовженні. Але є також і певна якісна відмінність, яку обумовлено змістом саме цієї частини.
( Читати далі… )