Boku ni mo yoku wakarimasen

У другому дописі з серії «українське жіноче фентезі» я розраховував поділитися враженнями від зовсім іншого твору, та не знайшов відтоді для нього часу. Навіть із продовженням першої книги (тобто «Стожара») я зволікав півроку від його виходу. Книжок багато, а я лише один… Отже, зустрічаймо «Альянс»!

Насамперед, долю цього огляду оповито смутком, тому не розраховуйте на фонтани радощів, як минулого разу. Річ у тім, що я начитався на yakaboo несхвальних відгуків про першу книгу, після чого виникло потужне бажання покидатися лайном у самих критиків (не через напад на святе, авжеж ні — через зміст звинувачень). Якби я вчасно не приборкав це бажання, то витратив би на нього всі сили. Утім, сприйняття моє не уникло отруєння і не хоче тепер випромінювати натхнення та переконувати когось, що гаряче сирим не буває. Тож обмежуся якомога стриманішими подробицями. А щодо критики та критиків задовольнюся короткою версією публічної відповіді. Пророка у своїй країні, як відомо, ніколи нема. Проте, якщо вичікувати, доки в нас створять неодмінно шедевр неодмінно світового рівня та ще й у такому дефіцитному жанрі, як майже доросла казка, та ще й такий, щоби ви не натикалися в ньому на відбиття власних малоросійських чи інших цікавих комплексів, то доброго вітчизняного кіна особисто ви не побачите ніколи. Не те щоб я хвилювався за ваш раціон, але двійка чи одиниця за написаний загалом непогано твір — це якийсь дріб'язковий садизм.

Почну оглядини одразу з кінця, оскільки мав стосовно цього розмову і обіцяв попередити, що там як. Якщо ви дуже не в захваті від серіального підходу, коли в найцікавішу мить виринає «Далі буде», тоді варто дочекатися виходу всього циклу і читати його разом. Бо тут зроблено так само, як і в першій книзі: в урочистому фінальному акорді губляться всі нестійкі звуки, що їх буде розв'язано лише в продовженні. Але є також і певна якісна відмінність, яку обумовлено змістом саме цієї частини.
«Стожар» за формою був «знайомством». Він містив дві паралельні лінії розвитку героїв, тому кульмінацією стала зустріч обох сюжетів. «Альянс» — це «пошукова подорож», тут кульмінацією мало бути досягнення мети. Так воно зрештою і сталося, утім геть не те, яке шукалося. Пояснення цього складається з двох чинників. По-перше, сама мета у її початковій редакції була відверто відруховою, а відтак дрібною, нудною і такою, що не передбачала подальшого сюжетного розвитку після себе. Це була нарочито сумнівна мета, хоч до неї чесно йшли всю дорогу, продовжуючи розкривати себе і світ. А по-друге, годі вже тинятися теренами «картонної імперії» (критики такі критики©), удаючи з себе гвинтики системи і залагоджуючи особисті справи! Чарівний копняк з останніх сторінок «Альянсу» вилікує від цієї перетриманої скромності. Іншими словами: Шановні герої, прибіднятися пізно, дракон вас побачив! Навіть якщо далі з'ясується, нібито фінал було просто підлаштовано, щоби у такий хитрий спосіб виконати дану на початку обіцянку, він все одно відкриває перехід на вищий рівень, з якого вже немає вороття. Там і побачимо, чи такий картонний цей дракон, як декому вважалося. Звісно за умови, що дракон не врізав раптового дуба, бо звуки, я ж кажу, нестійкі.

А тепер повернімось до початку. Позаяк сюжетні лінії головних персонажів переплелися, відтепер вони йдуть не окремими частинами, а разом, доповнюючи по черзі спільну історію. А контрастом до їхньої історії стала історія з давніх часів, яка, власне, висвітлює багато того, через негайну невизначеність чого нетерплячі читачі дорікали «Стожарові». І з оцим, власне, проблема, бо цей корисний, але неочікуваний стрибок у минуле виявився таким неочікуваним, що я не одразу второпав, куди потрапив. На саму розповідь скаржитися нема чого, вона теж гарна і цікава як самостійна річ… якби лишень вона була, скажімо, замість вступної частини або у вигляді регулярних вставок! Вибачте, пані Ярино, але як на тимчасовий відступ посеред головної теми, до якого читача кидають отак зненацька, мені здалося, що його трішечки забагато…

Головну сюжетну лінію присвячено виконанню домовленості між героями у форматі «послуга за послугу». Звідки й походить назва «Альянс». Тобто ті, хто є ворогами не за вибором, але за самою своєю природою, змушені погодитися на таке собі перемир'я та співпрацю, оскільки кожен з них має якісь власні інтереси, водночас альтернативою згоді були б самі неприємності. Обмін від самого початку не виглядає рівноцінним, але хто що отримує і якою може виявитися вартість цих «дружніх послуг» — про це ми поступово дізнаємося з книги. Тут я переходжу до іншої проблеми. У самих походеньках із досить буденною метою нічого оригінального, звісно, нема. Вони цікаві фрагментами, які без упину додаються до загальної картини. Я не можу віддати перевагу ані напруженим сценам, ані спокійним розмовам, бо усе дуже гарне і зайвим не виглядає. Проте через неквапливий середній темп, через те, що до самісінького фіналу прискорення майже не відчувається, я побоююся, чи не потребуватиме третя частина, приміром, двох томів замість одного, щоб не полетіти раптом скаженою конячкою і не зірватися у прірву схематичності. Усе ж таки нам обіцяно трилогію, натомість після двох третин обрій, неначе, віддалився ще більше…

Надзвичайно свіжих вражень від другої книги, крім хіба що напрочуд емоційного фіналу, я не помітив. Але все, що мені подобалося у «Стожарі», також нікуди не щезло. І ще одне… Колись я починав читати «Гру престолів» і покинув на середині першої книги, бо стало нудно. Але мені несподівано сподобалася у Мартіна певна річ, яку я раніше не цінував. Нею виявилися описи сцен. Додам, що читав англійською, через що дивувався ще більше. Так само у Сапковського мою уяву захоплювали описи руху, наприклад, під час бійок. А от в обох прочитаних частинах «Палімпсесту» уява взагалі не відривалася від тексту. Тут усе настільки просякнуте зоровими і слуховими позначками, що замість сприймати зміст абстрактно я дивився в голові таке собі кіно. Воно, зрештою, хоч так, хоч так нагадує телесеріал… Ну що ж, чекатиму на завершальну третину, усе таке інше і до нових зустрічей!