Boku ni mo yoku wakarimasen

І знову фільм, на який ідеш, бо той чувак з Ютьюбу вчасно зробив огляд. Шкодуєш? Безперечно ні! Сподобалося? Так! То кіно хороше? Та як би це сказати… Я вже чую, як germes21 казатиме «не вірю! нелогічно! роялі у кущах!» Уся історія за порогом піонерського, чи як вони зараз називаються… скаутського табору — це про нормальність, яку раптом зажбурнули всередину… всередину… Розумієте, Бекмамбетов теж знімав музичні кліпи. А потім у нього вийшла «Нічна варта». Такі самі загравання з символізмом, недомовками, нарисовою структурою і легкими наркотиками. Немає лише російської алкогольної відмороженості, адже «Бобот» — це українське кіно, частково про дітей і, начебто, для дітей. Серйозно, хотілося б, щоби деякі персонажі були більш раціональними і людянішими, ніж ходяча трансформаторна будка. І як для дитячого кіно, тут забагато треба домислювати, а це і дорослому не кожному до снаги. До речі, психологічний портрет трансформаторної будки змальовано чудово, тож переходимо до приємного боку.

Насамперед, чим така кльова ця будка. Тим, що головний бобот (назва загальна) — це не робот зі звичайних історій про дружбу і навіть не холоднокровний Термінатор, а частина якоїсь надлюдської сутності з усіма відповідними наслідками. Блискавка, що має особистість. Звідки вона і куди — краще не питати, саме це і є поле заборонених речовин. У фільмі в неї лише локальна місія, яку треба виконати, і трохи часу, щоби показати краєчок своєї незбагненної душі.
Друга приємність — це зворотній бік кліпмейкерства. Будь-яку сцену хоч на стінку вішай, такі вони соковиті. Гарно все: світло, композиція, рух. Музика, до речі, теж не залишає байдужим. Кумедно було побачити розмову дітей у кабіні сміттєвоза під музичний супровід а-ля «Інтерстелар». Сміттєвози і усю сміттярську тему — вигадано і зреалізовано пречудово. Там усе жах як концептуально. А комп'ютерна графіка — справжній прорив для нашого кіно, без перебільшень. Це вже не «бідненько але чистенько», як у попередніх стрічках, що при такому бюджеті — взагалі диво.
Актори подобаються. Декого я вже бачив (Микола Зміївський — Тугай-бей зі «Сторожової застави», Ігор Мірошніченко — з театру). Іванка Бородай (Дівчинка з кам'яним обличчям) — це потенційний кінокумир молодшої аудиторії :) Тут слід сказати про гумор. Як не дивно, але гумор — не дитяча справа. Він виключно в руках скаутовожатського дуету: нахабний здоровило Валера і прискіпливий ботан Костянтин. Жарти виникають через їхні стосунки і через стосунки Валери з Дашою Астаф'євою. Дорослим було весело, а як дітям — не знаю.

То за що боремося? За те, щоби трішечки знищити людство, доки людство не знищило себе у гірший спосіб, або навпаки, врятувати, щоби дати шанс. Із «добро-зло» тут дещо розмито, як для, знову-таки, дитячого фільму. А для дорослих із цією концепцією поводяться занадто недбало: щойно дали її роздивитися, спонтанне рішення героїні ставить крапку, після якої вже неважливий зім'ятий і передбачуваний фінал.

Отже, що у підсумку. Наше розважальне кіно продовжує рухатися у правильному напрямку і навіть пробує розкручувати якісь багатозначні теми. Ще досі потерпає сюжетна царина, хоча інші складові вже з тої ями небуття, здається, повилізали. Я, мабуть, ще разочок сходжу. Дуже вже багато у «Боботі» стильності.